"Чемпіонами не народжуються": історія друзів-каратистів Тімура Шунделя і Нікіти Юренка

Тімур Шундель мешкає в Радсаді, Нікіта Юренко – у Миколаєві. Вони чемні та добре навчаються. А ще – найкращі друзі та спаринг-партнери. Чотири роки тому мами привели їх у секцію карате кіокушин, а нещодавно хлопці привезли з Польщі два кубки. Нікіта став чемпіоном Європи, а Тімур – бронзовим призером. До цього обидва «взяли» перші місця і на Чемпіонаті України в Полтаві.

Українські каратисти на Чемпіонаті Європи. Тімур і Нікіта - по центру  Facebook: Анатолій Яковенко

"Чемпіонами не народжуються! Чемпіонами стають!", - написала мама Тімура, сповіщаючи про нове досягнення каратистів.

Про те, якими зусиллями і якою ціною даються такі перемоги, Маяк.Media дізнавався у спортсменів та їхніх мам – Ірини Шундель і Тамари Юренко.

Ковальня

Нікіта потрапив у цей вид спорту випадково, а Тімур – за прикладом свого двоюрідного брата.

– Ще змалечку він бачив, як займається мій племінник, йому подобалося, але він був занадто маленький. А коли вже підріс, я відвела його на тренування, – говорить Ірина.

Ірина з сестрою Фото з групи "Мама каратиста"

Обидва хлопця займаються у заслуженого тренера України Анатолія Яковенка. Їхню школу називають «ковальнею чемпіонів», а сам Анатолій має особливий підхід до занять.

– Він достатньо «жорсткий» як тренер. Його методики відрізняються від інших. Компліменти та нахвалювання – це не про нього. Але, бачите, які результати це дає. Наш тренер виховує переможців, – розповідає Тамара.

Заняття відбуваються на базі двох миколаївських шкіл – 39-ї та 51-ї, де школа карате орендує спортивні зали. Хлопці тренуються до шести разів на тиждень. І це у два рази більше, ніж займаються зазвичай. По суботах ходять до тренажерної зали. Й там усе «по-дорослому».

– Жмемо гриф, присідаємо з різною вагою, – говорять каратисти.

На запитання, чи бувають моменти, коли хочеться все кинути, спочатку відповідають «ні», та потім зізнаються – таке буває нерідко.

– Ну, хлопці, кажіть, як є. Розповідайте, якими зусиллями це дається, – говорить Тамара. – Карате займає величезну частину їхнього життя. І це все дуже складно. Тривалі виснажливі тренування… Спорт «забирає» їх від гаджетів, прогулянок на вулиці, бо на це не лишається ані часу, ані сил.

Та все ж таки, юним чемпіонам вдається трохи викроїти на інші захоплення. Тімур любить грати у футбол, Нікіта посилено вчить англійську.

– Якщо б не карате, я б просто сидів удома, – усміхається Нікіта.

– І я, – говорить Тімур. – Нууу… у футбол ще б грав.

Звісно. Вони – звичайні хлопчаки, котрим хочеться і на вулиці поганяти, і у комп’ютерні ігри пограти, і поїсти солоденького та шкідливого. Однак, хочеш бути чемпіоном – вмій і пріоритети розставляти. А цього вони навчилися рано.

Як виховати чемпіона або мама каратиста

Насправді важко не лише хлопчакам, а й їхнім родинам, особливо, мамам. Адже майже все лягає на їхні тендітні плечі. Тільки уявіть – Ірина чотири роки поспіль їздить з сином з Радсаду на тренування до міста:

– Звичайно, це втомлює і його, і мене. А як взимку ввечері дібратися в село? Тімур, зазвичай, вже засинає в автобусі. Але все це того варте.

Мами у спортсменів не менш бойові. Вони поруч і на тренуваннях, і на змаганнях. В теорії вони досконало знають карате. І, мабуть, за потреби змогли б і самі вийти на татамі. Мами – кістяк команди.

Колись Тамара створила групу у Facebook «Мама каратиста». Назва настільки припала до душі, що дівчата почали замовляти футболки з таким написом і вдягати їх на змагання.

 Фото з групи "Мама каратиста"

Щоправда, ідею не обійшли стороною не тільки родини спортсменів, а й підприємливі громадяни, які зробили з цього бізнес.

– Уявляєте, як ми здивувалися, коли якось вийшли з зали, де проходили змагання, і побачили такі футболки з цінником, – сміються жінки.

Для того, щоб виховати чемпіона, говорить Тамара, необхідно мати амбіції.

– Але тільки здорові, підтверджені результатом. Треба реально оцінювати не лише можливості дитини, але й власні. Розуміти, чи готова ти до всього цього. Час, гроші, сили. Чемпіонат Європи, 27 країн-учасників, а твій син йде спарингувати. Як це пережити? А коли вдарили?

Батьки Нікіти Тамара та Сергій З сімейного архіву

– Треба вміти підбирати момент. Коли щось сказати, коли поговорити, коли втішити, коли заохотити, – додає Ірина. – Це дуже важливо. Правильно підтримувати дитину.

Сам Тімур говорить, що є його головною мотивацією до занять. Вона серйозна і чоловіча:

Мені подобається, що я завжди зможу захистити свою маму

Два кубки

 Анатолій Яковенко

Чемпіонат Європи у Вроцлаві став третім змаганням міжнародного рівня для Нікіти і другим – для Тімура (бо він молодший за друга на рік). Хлопці не приховують, що неймовірно хвилювалися:

– Треба «пережити» перший бій. До нього страшнувато. Потім викидається адреналін і вже не так нервово. Але все одно хвилювалися.

У півфіналі ЧЄ друзям довелося стояти один з одним.

– Це був рівний бій. Та двоє переможців бути не може. Тож Нікіта пройшов далі і вже боровся за перше місце. Взагалі, помітно, що в них – одна школа. Це можна побачити вже по тому, як вони виходять і кланяються. Не порівняти з іншими країнами. Зазвичай, хто переможець, видно ще до бою, – говорять мами.

Після оголошення результатів, першою реакцією наших спортсменів стала фраза: «Нарешті це закінчилося», втома та нервове напруження даються взнаки.

Найважчим для них був бій один проти одного. Стояти зі «своїми» на татамі завжди складніше, аніж битися з незнайомцями. Що ж до суперників з інших країн, найскладніше було вирвати перемогу у росіянина, говорить Нікіта.

– У кіокушинкай їх вважають кращими в світі, потім йдуть японці.

– Але українці на ЧЄ були дуже серйозними опонентами для всіх, не лише вихованці нашого тренера, а й хлопці та дівчата з інших міст. Українці заявили про себе дуже круто і гучно, – говорять мами каратистів.

Ціна перемоги

Сьогодні в Україні підтримка спорту не на тому рівні, як хотілося би. Усі витрати, пов’язані з тренуваннями та змаганнями лягають на батьківські плечі. Особливо важко доводиться родині Шундель, бо маленький чемпіон живе у селі.

Регулярні тренування не тільки відбирають час і сили, а й з’їдають левову частку сімейного бюджету. Для того, щоб Тімур відвідав заняття, Шунделі витрачають 100 гривень за раз лише на проїзд (мама з сином туди й назад), а ще ж тренування, форма, тренажерна зала та т.п…

Участь у чемпіонатах і турнірах, особливо міжнародного рівня, обходиться у «круглі» суми для середньостатистичної родини. Наприклад, на ЧЄ «пішло» щонайменше 600 євро (перельоти, проживання у гостелі, харчування на двох і членський внесок за участь).

– Звісно, ми намагаємося підтримати досягнення сина, заощаджуємо кошти, з чоловіком десь чогось не купимо собі. Але так роблять усі батьки, котрі прагнуть кращого для дитини.  Звертаємося до підприємців, аби зібрати необхідну суму. Мені це не так легко дається, я соромлюсь та почуваю себе незручно. Більшість відмовляє, але є ті, хто допомагають, за що я надзвичайно вдячна. Звичайно, хотілося би, щоб влада якось підтримувала таких дітей, бо це ж престиж громади та області, – розповідає Ірина.

Група підтримки

– От тільки уявіть, Тімур – не те, що єдиний такий у вас в селі, районі чи області. Він єдиний в країні! Це ж така гордість – 10-річний хлопчик привіз кубок з Чемпіонату Європи! Невже немає способів підтримати цю родину? – додає Тамара.

Але, на жаль, обов’язкова фінансова допомога передбачається лише дітям з малозабезпечених родин.  

Обох хлопців вже заспросили на декілька престижних міжнародних змагань наприкінці 2019-початку 2020 року – у Білорусь та Францію. Квитки на літак бажано брати вже зараз, адже потім вони подорощають. 

Більш економний варіант подорожей (наприклад потягом чи автобусом), спортсменам не підходить, оскільки довга дорога виснажує, що потім позначається на їхніх результатах.

 

Та попри всі складнощі приклад Тімура та його родини демонструє, що стати чемпіоном може й сільський хлопчина. Головні інгредієнти рецепту успіху – наполегливість, воля та підтримка близьких.

Ірина та Тімур З сімейного архіву