"Рятувати людей мріяв з дитинства": історія Павла Гайченка, який вже 10 років працює в ДСНС

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Яким повинен бути рятувальник, з чим доводиться зіштовхуватися представникам цієї професії та чому вони її обирають - з’ясовував Маяк.Media.

Кожного року на пожежах та під час надзвичайних ситуацій гинуть близько 3 тисяч українців. Щороку вогонь знищує до 19 тисяч гектарів лісових, степових, сільськогосподарських насаджень. Про це свідчать дані Держслужби з надзвичайних ситуацій. Втрати рахувати легко. Важко – запобігти та врятувати.

“Це - покликання”

Професія рятувальника – поважна, але не надто престижна у нашому суспільстві. Тяжко, складно, брудно. А замість подяки іноді ще й облаяти можуть. Про тонкощі професії спілкувалися з Павлом Гайченком.

Павло – керівник одного з караулів 19-ї державної пожежно-рятувальної частини, що дислокується у Весняному. Працює у службі більше десяти років, сім останніх - у нашій частині. Рятувати людей мріяв з дитинства:

- Мені завжди подобалася ця професія. Коли виріс, подивився, як бійці працюють, спробував і остаточно вирішив стати рятувальником. Я вважаю, що це покликання та не жалкую про свій вибір.

До речі, Павло в родині не єдиний, хто працює в ДСНС. Його дружина Наталя – диспетчер, також у 19-й частині, зараз перебуває в декреті. Тесть так само все життя був вогнеборцем, та й досі не полишив цю справу, але тепер займає цивільну посаду.

Чергування Павла розпочинається о 7:45 з перевірки документів, зовнішнього вигляду бійців, знань обов’язків та інструктажу особистого складу. Оскільки караул, який очолює рятувальник, відповідає за техніку, впродовж дня зміна перевіряє, проводить випробовування, маркує обладнання та пожежно-технічне озброєння. Хлопці можуть займатися і дрібними ремонтами.

У частині працює позмінно 4 караули. Чергування кожного триває добу, але виходити на роботу у вихідні доводиться часто. Особливо влітку, коли через спеку від найменшої іскри можуть вигоріти сотні гектарів поля чи лісу. Так, якщо один караул виїжджає на складне завдання, у частину прибуває резерв – хлопці, що мали чергувати через зміну, аби допомогти колегам або підмінити їх на базі.

1 вересня навчальний рік розпочинається не тільки у студентів і школярів, а й у рятувальників. У них проходять теоретичні заняття, свої ж знання відпрацьовують на практиці. Виїжджають на об’єкти, отримують ввідні, гасять умовні пожежі і т. п.

“Спочатку було моторошно”

Сьогодні Павло не тільки рятує життя, а й навчає молодих бійців. Він згадує свої перші роки роботи:

- Кожна аварія, кожна пожежа запам’ятовується по-своєму. Але найсильніше закарбувалося перше ДТП. Це було у 2006 році, мікроавтобус, здається, четверо загиблих. До цього я такого не бачив. Відірвані кінцівки. Ти ріжеш машину, дістаєш тіла, носиш їх. Дуже моторошно. Спочатку було важко психологічно. Міг впасти в ступор, але це швидко минало, бо розумів – треба пересилити себе. Зараз все вже відбувається «на автоматі», просто робиш те, що повинен робити.

Звичайно, що подібні випадки не можуть не залишати відбиток. І хоч типовий рятувальник – сильний і стійкий чолов’яга, психологічне розвантаження потрібно всім. Хтось знаходить його у спорті, хтось у риболовлі, Павло – в родині. Каже, що найліпше знімають стрес прогулянки з дружиною та доньками. Іноді ще з колегами може пограти в футбол. Є й невеличке хобі – зварювання.

“Професія рятувальника – не вимагає особливих здібностей?”

На жаль, чимало юнаків, котрі вирішили стати пожежниками, поза межами «учебки» не можуть опанувати себе та зламати психічні бар’єри.

- Тих, хто йде з професії на самому початку, немало. Знаєте, існує думка, що професія рятувальника не досить складна та не вимагає особливих здібностей. Але насправді ми повинні вміти швидко приймати рішення, при цьому права на помилку не маємо. Рятувальник має бути кмітливим, швидко реагувати на зміну обставин, прораховувати наперед кроки. Але всі люди – різного складу. Буває, пояснюєш щось якомусь бійцю раз, два, три, а він все одно не розуміє. Такі, зазвичай, швидко змінюють роботу.

Найбільше свою роботу Павло полюбляє за адреналін, рух і швидкість. А також за зустрічі з новими людьми. Хоча вони, як зазначає рятівник, не завжди бувають приємні:

- Є такі, що дякують, а є такі, що й «обплювати» можуть. Їм не поясниш, що до них їхати 40 кілометрів і що цистерна, грубо кажучи, 2,5 куби. Вони хочуть, щоб ти був на місці через три хвилини після виклику. Та багато гарних моментів. Наприклад, якось діставали песика, що впав у зливну яму. Було дуже приємно, коли після цього маленька дівчинка підійшла до мене й мовчки обійняла.

“Досі пам’ятаю ту простягнуту руку з пензлем”

Трапляються і ситуації, які можна назвати кумедними, незважаючи на серйозність професії.

- Це була пожежа у Варварівці. Горів будинок одного художника. Ми приїхали на місце, а ворота зачинені, мати його кричить. Тоді я забрався в будинок. І тут така картина: лежить цей художник під купою сміття, поруч мольберт, і він малює! Його взагалі не турбувало, що коїться навкруги. Досі пам’ятаю ту простягнуту руку з пензлем, - усміхається Павло.

Рятувальники часто вірять у прикмети та забобони. Наш співрозмовник – не виняток. Виявилося, що бійці ніколи не миють колеса, приймаючи зміну – це до пожежі. Втім, як і нове обладнання чи боївка (прим. – спецкостюм).

Є й свої профтрадиції. Якщо хтось звик «обмивати» вдалі покупки чи досягнення, тут обмивають новачків. У буквальному сенсі. Молодих бійців з голови до ніг обливають водою. Це на удачу.

Пожежники складають речі так, щоб можна було одним махом застрибнути в чоботи, надіти штани, а в наступну секунду накинути куртку, схопити шолом і залізти в машину. Адже у них є всього декілька хвилин, щоб зібратися і виїхати на виклик: найменше зволікання може коштувати комусь життя.

 

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини