"Не коледж, а ПТУ": коли профтехосвіта цікава та конкурентна

Під час написання третього розділу дипломної з кібергеополітики я подумала: «Ну якого чорта мені була потрібна та вища освіта? Чому я не пішла на кухара?». Ні, моя спеціальність мені подобалася, однак і готувати – не менше. Та чомусь серед кола мого спілкування існував стереотип, що у технікуми, училища та коледжі йдуть ті, у кого не вистачає розуму чи батьківських коштів вступити до вишу.

Коли у 10-му класі я «з’їхала» з гарних оцінок по декільком предметам, мої батьки не карали мене і не саджали під домашній арешт. Тато, який вперше забагато років відвідав батьківські збори, прийшов додому і сказав: «Ну шо ж ти, доню, зайвий рік у школі просиджуєш? Не виправиш бали до кінця року, забираємо документи і йдемо в ПТУ». Що казати – усі зимові канікули я просиділа над підручниками з історії, котру найбільше не любила.

Тоді я була мала й дурна. А вже навчаючись в універі, дивувалася – ну нафіга нам стільки юристів, економістів і т. п. То ж ненормально, коли на тридцять манагерів один слюсар і два електрики. У котрих, до речі, шанси знайти роботу і отримувати хорошу зп у десять разів вищі, ніж у тих управлінців.

Гадаю, стереотип про необхідність вищої освіти родом з радянських часів, коли вона була менш доступна. Спеціалісти з «вишкою» отримували на порядок більшу зарплатню та працювали в комфортніших умовах. Вищу освіту мали не так багато людей, як нині, і вона в певній мірі означала соціальний успіх. Ситуація давно змінилася, однак пам’ять про ті часи збереглася у свідомості наших батьків, бабусь і дідусь.

Можна довго говорити про системи середньої та вищої освіти, наводити приклади країн, де шкільна програма адаптується до дитячих здібностей і схильностей. І як би не скаржилися батьки випускників, що з кожним роком вступити до вишу стає складніше, а бюджетні місця скорочуються, на мою думку, це зовсім непогано. Система освіти повинна відповідати запитам ринку праці. Інша справа – умови, в яких навчаються студенти, і навички та знання, котрі їм може запропонувати заклад. Тож, хочу розказати, як це має бути.

Відвідування Вільяндіського профтехучилища було незапланованим. Програма візиту в Естонію, організованого Українським кризовим медіа-центром і Естонським центром Східного партнерства, була дуже завантаженою. Ми мали обідати з Тармо Лоодусом, екс-мером містечка Вільянді , однак погодився він лише за умови, що покаже нам своє ПТУ.

 Юлія Ткач

Найбільший подив викликало не те, що колишній мер нині керує училищем, а те, що між мерством і директорством він встиг попрацювати Міністром внутрішніх справ Естонії.

У 2004 році я кинув політику - мій син пішов у перший клас і я вирішив повернутися з Таллінну додому

-  Я починав вчителем праці. Потім мене вмовили балотуватися у мери, з часом – в депутати парламенту, а далі – запропонували посаду Міністра МВС.

Училище знаходиться неподалік від міста, у невеличкому поселені Вана-Вийду. Колись на його місці були корівники. Сьогодні від них залишилося нагадування на стіні у холі – дві залізні коров’ячі голови.

 Юлія Ткач

У 2008 році в Естонії почали впроваджувати концепцію «нової школи». В рамках програми в країну зайшли кошти Європейського Союзу. У перебудову закладу тоді вклали і гроші ЄС, і з держбюджету, і власні фінанси ПТУ. Ще через п’ять років у будівлю інвестували місцеві фірми. Вона, до речі, опалюється геотермально, тобто приміщення обігрівають за допомогою енергії землі. Підприємці розуміють – в училищі навчаються майбутні працівники, та зацікавлені в тому, щоб діти отримали якісну освіту.

Взагалі ПТУ тісно співпрацює з бізнесом, а в програми кожної спеціальності не обмежуються предметами, котрі допомагають освоїти професійні навички. Наприклад, є курс, де студенти вчаться складати резюме так, щоб зацікавити потенційного роботодавця, проходять «співбесіди» та просто спілкуються з підприємцями.

Бібліотека Фото - Юлія Ткач

Сьогодні в училищі навчаються 800 студентів, десь половина з них вступила після дев’яти класів школи. Чимало тут людей вже дорослих, котрі в свій час не отримали професію. Оглядаючи аудиторії та майстерні, ми помітили багато дітей з особливими потребами. Вони не мають жодних перешкод для здобуття освіти.

 Фото - Інеса Атаманчук

Тармо Лоодус відзначає, що кількість студентів в останні роки зменшується. Причина у загальній демографічній ситуації. Така тенденція знайома і нам. Взагалі ж, до початку 2000-х в Естонії існувала майже сотня закладів профтехосвіти. Сьогодні – трохи більше 30. Систему довелося оптимізувати, знову таки, через скорочення населення.

Тут можна і перекусити, і "домашку" повторити Фото - Інеса Атаманчук

Освіта в Естонії безкоштовна. Як і у нас, студенти платять за гуртожиток – 38 євро на місяць (приблизно 1200 гривень). Сума по наших мірках немаленька. По естонських – цілком прийнятна. Більш того, студенти отримують безкоштовні сніданки та обіди, робочу форму та транспорт від гуртожитку до училища.

Зарплатня у педагогів середня по країні – 1300 євро. На порядок більше отримують викладачі-айтішники (до 2500). Пов’язано це з загалом високою оплатою працівників даної сфери. Тому, аби мати хорошого вчителя з IT, заклад повинен запропонувати йому хоча б середню у його галузі зарплату. Інакше навіщо йому викладати?

А тепер до найцікавішого. Оснащення звичайного естонського ПТУ таке, що позаздрять найелітніші українські заклади. Тут все спрямоване на те, щоб студенти отримували реальні практичні навички. Їм не доводиться майструвати на колінках, перебирати двигуни, старші за них, та готувати у старезних баняках.

Кухарі мають професійну кухню, обладнану сучасною технікою. До речі, страви для їдальні готують самі студенти.

У їдальні Фото - Юлія Ткач

Звичайно, під наглядом кухара та його помічника. Коли ж у містечку відбуваються якісь фестивалі та свята, студенти готують «на винос».

Одне з приміщень харчоблоку Фото - Інеса Атаманчук

Автомеханіки навчаються у декількох майстернях, котрі реально нагадують серйозні СТО.

 Фото - Інеса Атаманчук

Держава купує для профтехзакладів автомобілі з великим пробігом, аби учні мали реальну практику. Також ПТУ заключив договір з KIA, котра також поставляє йому автівки, в тому числі й електрокари.

 Фото -Юлія Ткач

Вивчають тут і автомобільну електроніку, є власна лакофарбова майстерня.

 Фото -Юлія Ткач

Столяри, зварювальники, будівельники також не обділені. Студенти практикуються робити цегельні  кладки, майструють дерев’яні альтанки та лавки, обтягують меблі та ін.

 Фото - Інеса Атаманчук

 Фото - Інеса Атаманчук

У ПТУ сім комп’ютерних класів. Для айтішників - з двома моніторами на один комп’ютер, щоб програмувати було зручніше.

 Фото - Інеса Атаманчук

Тож, що у підсумку? Головна проблема української профтехосвіти - її неконкурентоспроможність. Українським училищам не вистачає банальних речей - кухонних комбайнів, швейних машинок, тракторів, сучасних компресорів і т.п. Час від часу по роботі мені доводиться спілкуватися з підприємцями у найрізноманітніших сферах. І коли мова заходить про кадри, майже від кожного чую - кваліфікованих працівників дуже не вистачає. А мало не кожного випускника доводиться навчати наново.

Але ж і викладачів хороших багато, і учнів здібних. Та практикуватися студентам доводиться на техніці, що застаріла ще до їхнього народження.