У 2014 році Миколаївські ЗМІ назвали його відкриттям року. Після того, як юнак із Трихат привіз з Паралімпіади в Сочі три медалі - дві «срібні» і одну «бронзу», про нього дізналася вся Україна. Цього року прізвище Яровий прозвучало на світовому рівні. Довгих вісім років він йшов до паралімпійського «золота». Сила волі та духу, твердість характеру і залізна витримка цього юнака не можуть не вражати. Про підготовку до Паралімпіади, популярність та захоплення спілкувалися безпосередньо з Максимом Яровим і його сестрою Юлією.
Зустріч чемпіона на вокзалі (фото з архіву)mayak.media
- Перше питання досить очікуване: розкажи, будь-ласка, що ти відчув, коли усвідомив, що виборов «золото» на Паралімпійських іграх.
- Радість, щастя… Не знаю, як пояснити та передати словами ті відчуття. Я не одразу зрозумів, що переміг. Тільки через деякий час, коли вже відпочивав, прийшло розуміння. Було дуже приємно. Я йшов до цього «золота» вісім років.
- Та разом з тим, ти казав телевізійникам, що «бронза» далася складніше…
- Так. У той день наші змагання почалися близько двох годин дня. Було +17 градусів, сніг танув, усе провалювалося, палиці діставали землі, було дуже спекотно, сонце сліпило очі. Тож, подолати 15 кілометрів було легше, ніж ці 7,5.
- Юля, а що відчувала сім’я, доки Максим знаходився у Пхьончхані?
- Звичайно, ми дуже переживали та нервували, з кожним виходом Максима на дистанцію усю ніч не спали. Мама ніколи не дивиться прямі включення із змагань, боїться, що її хвилювання передадуться Максиму. Тож, ми з нею дивимося перегони вже наступного дня у повторі. Батько більш спокійний у цьому плані. Він, навпаки, як військовий прокидається дуже рано, дивиться прямі включення та ще й будить усіх, щоб сповістити про результати сина.
- Максиме, ти згадував, що рік тому під час тренувального тижня у Пхьончхані тобі не вдалося підкорити цю трасу.
- Так, вона була складною, пристосованою більш до спортсменів, у яких працює спина. Були дуже важкі повороти, наприклад, поворот на 180 градусів після спуску. У такому випадку я змушений повністю зупинитися і тільки потім розвернутися та їхати далі. На Паралімпійському тижні рік тому найкращим моїм результатом було 6-те місце. Звісно, я засмутився, але сподівався, що після технічної експертизи трасу відкоригують, та її залишили без змін. Коли ми приїхали на Ігри я бажав хоча б «зачепитися» за призове місце… Протягом останнього року уся команда дуже багато працювала, більше тренувалася, щоб поліпшити результати. Я схуднув на 9 кілограмів.
- Ого!
- Та це ще не «ого». Віталій Лук’яненко, наприклад, «скинув» 26.
- У 2014 році, після змагань у Сочі, місцеві ЗМІ та офіційний сайт паралімпійського руху публікували твої слова про те, що катання на лижах дає відчуття свободи. Щось змінилося за чотири роки? Чи не втомився від цього виду спорту?
- Бувають моменти, коли хочеться щось змінити. Але поки молодий, дозволяють сили, то катаюсь. Взагалі, перед Паралімпіадою-2014, цими Іграми думав - якщо нічого не «візьму», піду з цього спорту. У результаті мав два «срібла» і «бронзу» у 2014-му, зараз виборов «золото».
- Спорт не відпускає.
- Скоріше, я сам себе не відпускаю.
- Ти вже давно у великому спорті. За ці роки у нашій країні покращилася підтримка паралімпізму?
- Так. Паралімпійський рух розвивається, поліпшуються умови, фінансування. Велику підтримку маємо від Валерія Сушкевича (прим. - президент Національного паралімпійського комітету). Наприклад, раніше не було машини, щоб перевозити спортивний інвентар. Він це питання вирішив. Також маємо преміальні. З початку 2017 року я отримую повну ставку, а до цього п’ять років «сидів» на 0,5.
- Розкажи, будь-ласка, про режим спортсмена при підготовці до Паралімпіади.
- У 7:40 - зарядка, потім - сніданок. Раціон у кожного спортсмена індивідуальний, залежить від особливостей організму. Я намагаюся снідати добре, щоб енергії надовго вистачало. В 10:00 починається перше тренування тривалістю від півтори години до двох з половиною. За цей час ми проїжджаємо близько 20-25 кілометрів. Потім - обід, після якого маємо денний відпочинок. Після четвертої починається друге тренування. Мікроцикл триває десь п’ять днів, на шостий - вихідний. Види тренувань бувають різні. Можемо і просто кататися. Є більш силові, де потрібно швидко заїжджати та спускатися з гірки. Є на витривалість, наприклад, коло у півтора кілометри треба проїхати декілька разів, не погіршивши свій результат. Окрім того, тренуємося і у тренажерній залі. Після занять - масаж, 1-2 рази на тиждень - сауна для відновлення сил.
- А вільний час у житті спортсмена такого рівня взагалі буває?
- Буває. Ми нерідко чуємо: «Вау, ви стільки буваєте у різних країнах, це так круто!». Але насправді що ми там бачимо? Аеропорт, автобус, готель. Тренувальні бази, зазвичай, розташовуються у безлюдних місцях, де багато снігу, зокрема, у лісі. Так, можна поїхати на екскурсію, але після того, як ти від’їздив 40 кілометрів в день на тренуваннях, вже нічого не хочеться. Тож, на зборах відпочинок маю спокійний. Можу подивитися фільм, почитати, послухати музику. Іноді можемо посидіти з іншими спортсменами, поспілкуватися. Але, зазвичай, ввечері усі розходяться по своїх кімнатах, бо дуже втомлені.
- Як часто вдається побувати вдома?
- Взимку взагалі майже не буваю. Наприклад, у цей раз ми поїхали на початку листопада і повернулися 20 березня. Цього року вдалося приїхати на 5 днів на Новий рік. Влітку 20 днів знаходжуся на зборах і 10 - вдома.
- Які види спорту тобі ще подобаються? За якими спостерігаєш?
- Біатлон. На Паралімпійських іграх у Сочі я взяв два «срібла» саме за біатлон. На жаль, зараз маю проблеми зі стрільбою. Через травму протягом певного часу не міг стріляти лежачи. Зараз вже все добре, але залишився, мабуть, якийсь психологічний бар’єр, не можу прицілитися як слід. Буду з цим боротися.
Також подобається бокс, особливо, дивитися наживо, коли на рингу знаходяться наші спортсмени. Після перемоги на Олімпійських іграх Олександра Абраменка почав дивитися фрістайл. Новина про його «золото» тоді дуже мене збадьорила та надала додаткового стимулу. До речі, мені було дуже приємно, що він прийшов зустрічати мене, коли я повернувся з Києва.
Максим Яровий і Олександр Абраменкоmayak.media
- На цій зустрічі було дуже багато людей, і всі хотіли фото, автограф. Ти звик до такої уваги? Часто впізнають на вулицях?
- Чесно кажучи, було важко звикати до уваги, некомфортно себе відчував перед камерами. Довгий час намагався уникати інтерв’ю. Та за останні роки вже звик. Просто дивлюся на це інакше, ніж раніше: думаю про те, що мій приклад може когось змотивувати зайнятися спортом, повірити у себе. На вулицях впізнають, хоча мені і досі незручно, коли просять автографи. Я ж не якась «зірка» - співак чи актор… Проте приємно, коли підходять, вітаються, дякують. Взагалі підтримку людей я відчуваю сильно. Після змагань телефон розривався від повідомлень та дзвінків. Я дуже вдячний усім, хто вірив у мене та допомагав. Насамперед, звісно, моїй родині.
* * *
За останній рік на тренуваннях Максим Яровий подолав відстань у 5 тисяч кілометрів. Це, приблизно, як добратися з Миколаєва до Парижу і повернутися назад.