Електрик з Миколаївського району з приходом війни почав писати вірші

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

Пенсіонер з Петрово-Солонихи, який усе життя працював електриком, після початку війни в Україні почав писати вірші. 

Про війну, дітей та кохання спілкувалися з подружжям Бурдунів.

 сімейний архів

- Він прийшов зі зміни і каже: «Полінка, я написав вірша». Я одразу подумала, що то жарт. А потім показує… Без сліз неможливо було читати, щось так защемило в грудях, душа заболіла, - розповідає Поліна Семенівна.

Вірша Олександр Григорович написав 1 січня 2015 року на роботі. Тоді він працював охоронником. Дружина, яка майже все життя була педагогом, трохи відкоригувала. Тепер, непрофесійні, строкаті, але такі людські строфи мало кого залишають байдужим.

- Новорічну ніч ми зустрічали вдома. Дуже запам’ятали те 31 грудня 2014-го. Настрою не було. Згадували, як попередній Новий рік святкували у Донецьку. Там жив наш син. І ось минув рік… Не було святкових салютів, як зазвичай. Не вмикали телевізор. Така пригнічена атмосфера, - говорить Поліна Семенівна.

Новий рік - дзвенять бокали,

Ігристе налито по края,

А десь в землянках сидять солдати

І кожний дума: «А як сім’я?»

А їх там «градом» поливають

І міномети не мовчать.

По них там танками стріляють,

А в них команда: «Не стрілять!»

«Ви, закордонії вояки,

Чого приперлися сюди,

Хіба за долари й подяки

Ви рідну матір продали?»

Колись були ми побратими,

Їздили в гості круглий рік,

Чому ми стали ворогами,

Але ж не довгій цей Кремлівський Вік.

Сусіди, братці, односельці,

Хіба ми думали колись,

Що будем жить, як ті туземці

На нашій ріднії землі.

Що мати буде обіймать могилу,

Синів ховаючи своїх.

Що батько буде витирать сльозину

Шершавою рукою долонь старих.

Сини найкращі погибають.

І вічна «Слава» їм кричать.

Герої наші не вмирають,

Але й додому не всі примчать.

І як же хочеться обняти

Своїх два сина і доньку.

І щоб вони не мали знати,

Як синів відправляти на війну.

Ростуть тополі біля двору,

І ряд берізок біля них,

А як же хочеться додому,

Коли віддалений від них.

О. Г. Бурдун. 

С. Петрово-Солониха.

Подружжя у шлюбі вже 42 роки. Виховали двох синів і доньку, мають шестеро онуків. Познайомилися вони ще у школі. Все життя живуть у рідній Петрово-Солонисі. Поліна Семенівна працювала вихователькою, вчителькою, була завідуючою дитячим садочком і навіть качатницею. Зараз завідує поштовим відділенням. Олександр Григорович за фахом електрик. Після виходу на пенсію підробляв охоронцем. Чоловік ніколи не мав потягу до поезії. Закоренілий технар навіть уявити не міг, що у такому поважному почне вкладати рими.

 сімейний архів

Родина Бурдунів сприйняла національну трагедію дуже близько до серця.

- Я не могла дивитися новини - постійно плакала. Не вірилось, що наші хлопці будуть гинути на війні. А з екрану постійно - там вбили, там підірвали, там пропали без вісти. Це так страшно, коли вбивають цвіт нації, молодих юнаків, що хочуть жити у незалежній країні, на своїй землі. Скільки матерів втратили синів, скільки жінок залишилися без коханих, скільки дітей не дочекалися своїх батьків. Як звичайній мамі та жінці, мені дуже боляче.

Коли прийшла війна, один з синів подружжя жив зі своєю родиною в Донецьку. Батьки постійно провідували, їздили у гості до сватів.

- Нам не вірилось, що таке може бути. Це було звичайне українське гарне місто.

Коли подружжя говорить про війну, їм важко стримувати сльози. Все своє життя вони прожили в коханні та розумінні, яке сьогодні їх підтримує. У цьому ж, говорять, і є головний секрет довгих стосунків.

          - Ми й досі кохаємо один одного, - посміхається Олександр Григорович.

          - Він щось хоче сказати, а я вже знаю, що саме. І слів не треба. Головне                  прощати, поступатися один одному.

Ті ж тополі та берези, що згадує у вірші чоловік, він саджав сам, та вони досі ростуть біля їхнього будинку.

Коментарі:

Цікаві матеріали наших партнерів

Останні новини